Берег пам' яті

Берег пам'яті

там де любила.

Де носила

під серцем дитя.

Там, де мами моєї

могила,

де жила

вся родина моя.

Другий берег,

той сріблом по косах.

І зимою

в чужому краю.

Де не підеш уже

по росах,

Відчуваючи землю

свою.

А між тих берегів

роздалеких,

протікае ріка Життя.

Носять пошту мою

лелеки.

Із минулого

у буття.

***

Не повертайся,

коли починаєш дорогу.

За тими, хто плаче,

чи може тебе любив.

І не зрікайся

тих днів, що несли перемогу.

Так як і тих,

що ти разом із кимось згубив.

Аж на порозі,

згадавши усе, що минуло.

Перед воротами

в царство Святого Отця.

Скажеш, що йшов

через тернії всього, що було.

Склав свій екзамен

І витримав все до кінця.

***

Доріг важких не вкоротить.

Не всі здолала віхи ще.

Хоч часто по слідах біжить

Звір з назвою Зневірище.

А як сміюсь- то через біль.

Йду стрімко- то од відчаю.

Осінні вогнища весіль...

Було й моє, заквітчане.

Малому, як маленький гном,

Навчилася радіти.

За що ж словами,

як багном?

Народу мого діти...

***

Коли тебе не знає твій народ,

і твоє слово-

не для нього втіха.

Чи маєш мужність ти,

склепити рот?

Й своїм життям

лиш мовчки ставить віхи?

***

Муки творчості

Усі шляхи,

якими би не йшла,

зворотний мають напрямок.

До столу.

А скільки б щастя

ближнім принесла

з отих шляхів

вертаючись додому?

Яка б була

для нього благодать,

білить білизну,

забувати втому.

І не палити

з друзями багать,

а дарувати щастя

лиш одному.

А той один,

омріяний і свій.

Якби він міг,

то все б переіначив.

Стою, мовчу.

Питання, як двобій.

Нащо нас Бог

тим хрестиком позначив?

***

                                    Ліні Костенко

Спасибі, сестро,

що ти є у часі.

Хоч є по кому

вирівнять крило.

Так били в твоїй долі

тулумбаси,

а це ж у нашім Києві було.

Було і відійшло,

отих імен та друзів...

Зійшло на пил,

літами на похил.

Одна серед своїх,

служила вірно музі,

що віднайшла тебе

у білизні вітрил.

А з тих жалів,

складалися обжинки.

Такі, що треба

миром святкувать.

На цьому світі,

в тебе доля жінки,

але за цим,

не будем жалкувать.

Що наші біди,

на історії скрижалях!

Гіркотну хвилю он

Славута наш несе...

Земля болить,

найдовшою печаллю.

Бо це не все,

ой, сестро,

це ж не все...

***

А П О К А Л І П С И С

Вечеря Тайна.

Гефсиманський сад.

Апостоли поснули

у печері.

А він не міг

вже повернуть назад,

оті шляхи,

пройшовши до Вечері.

Хоч і просив

у кров янім поту

відвести Чашу...

Марне сподівання.

Отець мовчав!

Він бачив цю добу

тому і Сина

віддавав на закладання.

І прикладом

болючим і гірким

Всевишній нам показував

що — вічне!

І зради ті,

й сподвижники німі,

й правителів

з їх “справедливим вічем”.

Стояв той натовп,

як стоїть тепер.

Жадаючи лиш

зрілища та крові.

Якщо Христос

за них тоді помер,

легкі слова до клятви,

чи любові.

Пройшли віки.

Ступає часу рать.

Не проростає

доброти насіння.

На нас чатує

Гефсиманський сад

і третій день-

але без воскресіння.