Із триптиху “Чигиринські дзвони”

Було тобі нелегко, Залізняче,

Перекувати із орала меч,

Як на твій край,

уславлено-козачий,

із ляха й татарви

посунув смерч.

Чи вилить дзвін,

щоб у часи навали

будить народ

від сну та похвали.

Як твою мову

всі тоді карали-

Без пам'яті і пісні

Щоб були...

Гукав: - народе!

Де твоє обличчя?

З вітрами- у Січі,

Словом- у піснях?

Невже даремно

впали в поміжріччях,

сини твої,

скропивши кров,ю шлях?

О, дзвони пам'яті.

Ви- в материнськім лоні,

В тобі, мій батьку,

Славний Чигирин.

Хай відзвучу я

Поминальним дзвоном,

Щоб ти, народе мій,

Довічно жив!

***

Ой, Чигирине, славний Чигирине!

Як здалеку мені ти височиш.

Хіба у тім тепер твоя провина,

Що у народній пам'яті мовчиш?

Ти не мовчи, а бий в Буданські дзвони.

Як і раніше — в дзвін Залізняка.

Хто має право нас відспівувать з амвону?

Бо наша мова в гніві — не м'яка!

О, Рось і Тясмин!

Де ви, славні руси?

Нова біда ступає по снігу.

Нас “мирний атом”

Так задуматись примусив.

Принісши із Чорнобиля біду.

Сто стежок у снігу-

До тебе, Чигирине.

Холодний Яр, Медведівка

і Мотрин монастир

Мого народу, пісню лебедину,

Ніколи не поглине чорний вир!

***

Хіба такі в мого народу крила

Щоб їх раптово взять і підломить?

Вже час історії відсіяв теє мливо,

Ми маєм право і про це поговорить.

Вдовине й Буда- сліз людських перлини!

Між нами прокладає хтось межу.

З вогню всіх сіл моєї України

Ви встаєте, а не із міражу.

Сюди Тарас за піснею приходив.

До коріня свого і до чола.

В історію народу не закрити броду

Допоки слава в пісні ожива.

Мій Чигирине — остороги вежа.

За правду будь. До неї треба йти.

Скликай на дзвін, бо атомна пожежа

Іде на Київ і на всі світи!

Пісні на мої вірши

Ой, не лети, лебідонько,

Та й на людський вогонь.

Підріжуть тобі крилоньки,

Ще й заберуть в полон.

Прийде весна заквітчана,

Та не змахнуть крильми.

Останешся невінчана,

Змарнієш між людьми.

Із лебедем лети собі,

Незвідане – не рай.

Нехай вони кричать тобі:

-Вернися в рідний край.

Ой не лети, лебідонько

Та й на людський вогонь.

Підріжуть тобі крилоньки,

Ще й заберуть в полон.

Композитор А.Стадник

УКРАЇНІ

Ой, до чого ж ти, любов моя пригнічена,

Так словами і піснями омузичена?

Зацвіла земля роменом, сон-травою...

Вже ніколи ми не будемо з тобою.

Як доріг моїх не полічить на досвітку,

Так із втрат твоїх вже вирубано просіку.

Так бринить в душі струна твоєї долі,

Як на березі крутому — дві тополі.

Бо одна тополя — пісня несподівана.

А другая — доля твоя гнівана.

Над Дніпром зроню перо своє чаїне,

Ти любов моя остання, Україно!

Композитор М.Бендиков.

Не зрадь, червона квітонько, мене,

З тобою ми удвох посеред світу.

Лиш на своїй землі знайду тебе.

Не опади на руки чорним цвітом.

І Судний День настав: в одежах білих,

Як після прощі в рідній стороні,

Тебе несла в руках я занімілих,

Любові просячи для всіх на цій землі.

Минуть літа, народ тебе знайде.

Ти ж, моя квітко, станеш тоді мною.

І всепрощення до людей прийде...

Неопалимою моєю купиною

Композитор М.Бендиков.