Із триптиху “Чигиринські дзвони”

Було тобі нелегко, Залізняче,

Перекувати із орала меч,

Як на твій край,

уславлено-козачий,

із ляха й татарви

посунув смерч.

Чи вилить дзвін,

щоб у часи навали

будить народ

від сну та похвали.

Як твою мову

всі тоді карали-

Без пам'яті і пісні

Щоб були...

Гукав: - народе!

Де твоє обличчя?

З вітрами- у Січі,

Словом- у піснях?

Невже даремно

впали в поміжріччях,

сини твої,

скропивши кров,ю шлях?

О, дзвони пам'яті.

Ви- в материнськім лоні,

В тобі, мій батьку,

Славний Чигирин.

Хай відзвучу я

Поминальним дзвоном,

Щоб ти, народе мій,

Довічно жив!

***

Ой, Чигирине, славний Чигирине!

Як здалеку мені ти височиш.

Хіба у тім тепер твоя провина,

Що у народній пам'яті мовчиш?

Ти не мовчи, а бий в Буданські дзвони.

Як і раніше — в дзвін Залізняка.

Хто має право нас відспівувать з амвону?

Бо наша мова в гніві — не м'яка!

О, Рось і Тясмин!

Де ви, славні руси?

Нова біда ступає по снігу.

Нас “мирний атом”

Так задуматись примусив.

Принісши із Чорнобиля біду.

Сто стежок у снігу-

До тебе, Чигирине.

Холодний Яр, Медведівка

і Мотрин монастир

Мого народу, пісню лебедину,

Ніколи не поглине чорний вир!

***

Хіба такі в мого народу крила

Щоб їх раптово взять і підломить?

Вже час історії відсіяв теє мливо,

Ми маєм право і про це поговорить.

Вдовине й Буда- сліз людських перлини!

Між нами прокладає хтось межу.

З вогню всіх сіл моєї України

Ви встаєте, а не із міражу.

Сюди Тарас за піснею приходив.

До коріня свого і до чола.

В історію народу не закрити броду

Допоки слава в пісні ожива.

Мій Чигирине — остороги вежа.

За правду будь. До неї треба йти.

Скликай на дзвін, бо атомна пожежа

Іде на Київ і на всі світи!

Пісні на мої вірши

Ой, не лети, лебідонько,

Та й на людський вогонь.

Підріжуть тобі крилоньки,

Ще й заберуть в полон.

Прийде весна заквітчана,

Та не змахнуть крильми.

Останешся невінчана,

Змарнієш між людьми.

Із лебедем лети собі,

Незвідане – не рай.

Нехай вони кричать тобі:

-Вернися в рідний край.

Ой не лети, лебідонько

Та й на людський вогонь.

Підріжуть тобі крилоньки,

Ще й заберуть в полон.

Композитор А.Стадник

УКРАЇНІ

Ой, до чого ж ти, любов моя пригнічена,

Так словами і піснями омузичена?

Зацвіла земля роменом, сон-травою...

Вже ніколи ми не будемо з тобою.

Як доріг моїх не полічить на досвітку,

Так із втрат твоїх вже вирубано просіку.

Так бринить в душі струна твоєї долі,

Як на березі крутому — дві тополі.

Бо одна тополя — пісня несподівана.

А другая — доля твоя гнівана.

Над Дніпром зроню перо своє чаїне,

Ти любов моя остання, Україно!

Композитор М.Бендиков.

Не зрадь, червона квітонько, мене,

З тобою ми удвох посеред світу.

Лиш на своїй землі знайду тебе.

Не опади на руки чорним цвітом.

І Судний День настав: в одежах білих,

Як після прощі в рідній стороні,

Тебе несла в руках я занімілих,

Любові просячи для всіх на цій землі.

Минуть літа, народ тебе знайде.

Ти ж, моя квітко, станеш тоді мною.

І всепрощення до людей прийде...

Неопалимою моєю купиною

Композитор М.Бендиков.

Росписи по мотивам моих стихов

Росписи члена Союза художников Украины, Заслуженного Художника Украины Тамары Гордовой по мотивам стихов поэтессы Наталии Замулко

.

Збираю і не виберу слова.

: Вони з душі моєї проростають.

Часом здається, зовсім їх не знаю,

А рідні вже...

Слухняно так лягають

На білий аркуш, наче на чоло.

Найперша думка на дитячий лобик.

Новонародженим словам

Ще треба гарту.

Мов діти- перші кроки навмання.

Від нас залежить:

Будуть вони варті

Життя  твого, чи буде все брехня.

Вже день ковтнув буденність небокраю,

В душі моїй стихає музика нова.

І, засинаючи в обіймах слова, знаю---

 Відвертіших обіймів не бува.

Не зрадь, червона квітонько, мене,

З тобою ми удвох посеред світу.

Лиш на своїй землі знайду тебе.

Не опади на руки чорним цвітом.

Минуть літа, народ тебе знайде.

Ти ж, моя квітко, станеш тоді мною.

І всепрощення до людей прийде...

Неопалимою моєю купиною.

Отак собі,

При квітці і пташині,

І покоротшали

Колись погожі дні.

Я більш сміюся,

Ніж у дні щасливі.

Ясніша радість-

На похмурім тлі.

Хто там шукав

В мені якусь провину?

Своїм життям

Я лиш сама пройду.

Із Одинокості,

Мелодіє єдина,

Тебе одну

За рученьку веду.

Берег пам' яті

Берег пам'яті

там де любила.

Де носила

під серцем дитя.

Там, де мами моєї

могила,

де жила

вся родина моя.

Другий берег,

той сріблом по косах.

І зимою

в чужому краю.

Де не підеш уже

по росах,

Відчуваючи землю

свою.

А між тих берегів

роздалеких,

протікае ріка Життя.

Носять пошту мою

лелеки.

Із минулого

у буття.

***

Не повертайся,

коли починаєш дорогу.

За тими, хто плаче,

чи може тебе любив.

І не зрікайся

тих днів, що несли перемогу.

Так як і тих,

що ти разом із кимось згубив.

Аж на порозі,

згадавши усе, що минуло.

Перед воротами

в царство Святого Отця.

Скажеш, що йшов

через тернії всього, що було.

Склав свій екзамен

І витримав все до кінця.

***

Доріг важких не вкоротить.

Не всі здолала віхи ще.

Хоч часто по слідах біжить

Звір з назвою Зневірище.

А як сміюсь- то через біль.

Йду стрімко- то од відчаю.

Осінні вогнища весіль...

Було й моє, заквітчане.

Малому, як маленький гном,

Навчилася радіти.

За що ж словами,

як багном?

Народу мого діти...

***

Коли тебе не знає твій народ,

і твоє слово-

не для нього втіха.

Чи маєш мужність ти,

склепити рот?

Й своїм життям

лиш мовчки ставить віхи?

***

Муки творчості

Усі шляхи,

якими би не йшла,

зворотний мають напрямок.

До столу.

А скільки б щастя

ближнім принесла

з отих шляхів

вертаючись додому?

Яка б була

для нього благодать,

білить білизну,

забувати втому.

І не палити

з друзями багать,

а дарувати щастя

лиш одному.

А той один,

омріяний і свій.

Якби він міг,

то все б переіначив.

Стою, мовчу.

Питання, як двобій.

Нащо нас Бог

тим хрестиком позначив?

***

                                    Ліні Костенко

Спасибі, сестро,

що ти є у часі.

Хоч є по кому

вирівнять крило.

Так били в твоїй долі

тулумбаси,

а це ж у нашім Києві було.

Було і відійшло,

отих імен та друзів...

Зійшло на пил,

літами на похил.

Одна серед своїх,

служила вірно музі,

що віднайшла тебе

у білизні вітрил.

А з тих жалів,

складалися обжинки.

Такі, що треба

миром святкувать.

На цьому світі,

в тебе доля жінки,

але за цим,

не будем жалкувать.

Що наші біди,

на історії скрижалях!

Гіркотну хвилю он

Славута наш несе...

Земля болить,

найдовшою печаллю.

Бо це не все,

ой, сестро,

це ж не все...

***

А П О К А Л І П С И С

Вечеря Тайна.

Гефсиманський сад.

Апостоли поснули

у печері.

А він не міг

вже повернуть назад,

оті шляхи,

пройшовши до Вечері.

Хоч і просив

у кров янім поту

відвести Чашу...

Марне сподівання.

Отець мовчав!

Він бачив цю добу

тому і Сина

віддавав на закладання.

І прикладом

болючим і гірким

Всевишній нам показував

що — вічне!

І зради ті,

й сподвижники німі,

й правителів

з їх “справедливим вічем”.

Стояв той натовп,

як стоїть тепер.

Жадаючи лиш

зрілища та крові.

Якщо Христос

за них тоді помер,

легкі слова до клятви,

чи любові.

Пройшли віки.

Ступає часу рать.

Не проростає

доброти насіння.

На нас чатує

Гефсиманський сад

і третій день-

але без воскресіння.